Тиждень звернувся до українських книговидавців, поставивши їм такі запитання: 1. Для чого Україні потрібен власний розвинений книжковий ринок? 2. Чи повинна держава підтримувати видавничий бізнес? Якщо так, то якими інструментами? 3. Чи вважаєте ви ефективним методом, коли держава сприяє розбудові дистрибуції, мереж книгарень, фінансує переклади (українською та з української)? 4. Досвід якої країни в розвитку книжкового ринку ви порекомендували б як приклад для України?
Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги:
1. Інструменти державної підтримки видавничого бізнесу існують у багатьох країнах, до того ж не лише в тих, де все гаразд із ВВП та рівнем доходів населення, а й у тих, які щойно стають на шлях трансформації та зростання економічних показників. Чому вони це роблять і чому це важливо? Та просто тому, що без книжок, у паперовій чи електронній формі, неможливий процес створення, засвоєння й поширення знань, розвиток освіти, професійної спроможності, креативності. Дослідження доводять, що читання з розумінням сприяє емоційній стабільності, соціалізації, гнучкості, швидшій адаптації до змін. Зростає креативність і так звана культурна компетентність громадян, а з нею і ефективність їх функціонування в соціумі, а це зумовлює зростання економічних показників країни. Тому кожна держава, яка дбає про своїх громадян і хоче розвиватися, підтримує книговидання, книгорозповсюдження та бібліотеки. Робиться це різними способами — від прямих дотацій у галузь під час кризи, як зараз, податкових пільг, підвищення доступності книжок для населення до промоції, тобто постійному наголошуванні на необхідності читання книжок для соціалізації, кар’єри, професійної та особистої успішності.
2. Підтримка дистрибуції та книжкової торгівлі була б надзвичайно дієвим методом розвитку видавничої справи й промоції читання, тому що це робить книжку доступною в усіх регіонах. Немає сенсу просувати читання рекламою книжок, якщо більшість населення України живе занадто далеко від книгарень, щоб купувати там книжки, а інтернет-книгарнями з різних причин не користується. Поки що в Україні така програма державної підтримки не існує.
Необхідно подбати і про бібліотеки, оптимізацію їхньої роботи, збільшення ефективності привабливості, зокрема завдяки регулярному поповненню фондів. Упевнена: якщо застосувати теорію розбитих вікон до книговидавничої та бібліотечної сфери, тобто все поламане й зруйноване має бути виправлене, а його стан і вигляд покращений, то Україна дуже швидко вийде на прийнятний рівень книговидання й читання.
3. Щодо фінансування перекладів та інших способів підтримки сфери, то вплив від цього повільніший, але дуже стабільний через свою глибину.
4. Поки що не треба орієнтуватися на Німеччину, Францію, Велику Британію чи США — країни з традиційно добре розвинутими книжковими ринками. Достатньо орієнтуватися на Польщу, Литву, Корею, скандинавські країни. Розвинутий книжковий ринок потрібний Україні, щоб зберегти незалежність, яка дісталася легко, але яку так важливо й важко зберегти.
Владислав Кириченко, засновник мистецької агенції та видавництва «Наш Формат»:
1. Є держави — суб’єкти історії, а існують такі, що є її об’єктами. Останні свого книговидавництва не мають. Не може бути ефективної, конкурентоспроможної держави, політичної нації без власного книговидавництва. Держава, яка його не має, буде приречена, як-от Білорусь, на власну безсуб’єктність. У нас із цим теж не все гаразд, але є хоча б якась надія, що крига скресає. Завжди, як будь-яку просвітницьку діяльність, вважаю видавництво книжок одним з інструментів створення політичної нації.
2. Держава має підтримати книжковий бізнес доступними дешевими кредитами й компенсацією орендних ставок мережам книгорозповсюдження, як це є в Європі. Також вона має виділяти гранти на переклад світоглядної літератури. Державним коштом має бути профінансовано видавництво тисячі найкращих книжок світової культурної, інтелектуальної, моральної спадщини. На державному рівні має бути підтримано бібліотеки, надано стипендії та іншу підтримку для книжкових конкурсів і культ читання загалом. Без нього поступ нації не відбувається. Без читання рідною мовою не відбувається її державність. У неоконсервативній традиції держава має виховувати власний народ. Книжка — один із найефективніших його інструментів.
3. Просто в лоб це питання не вирішується. У державі, де не працюють соціальні ліфти для тих, хто читає інтелектуальні книжки, де немає вищих навчальних закладів, як-от Стенфорд, Гарвард тощо, де не дотримуються закону, будь-які точкові заходи з підтримки читання неефективні. Якщо в нас олігархи не читають книжок, то навіщо книжки читати решті? У країнах, де згадані соціальні ліфти діють, із цим усе гаразд. Тому там читають сім — вісім книжок на людину на рік, а в Україні — одну.
4. Політика книговидавництва схожа в усіх країнах, що досягли успіху. Можна згадати приклад Франції, коли вона захищалася від британської навали на свій інформаційно-культурний простір. Тоді було вжито відносно недемократичні, неринкові методи захисту власної книжки. Можна взяти досвід Чехії, де відбулася чехізація інформаційно-культурного простору. Стан, з якого там довелося вибиратися, був гіршим, ніж той, який маємо в Україні нині. Це те, що у своїх країнах робили Томаш Ґарріґ Масарик та Бен-Ґуріон.
Юлія Орлова, генеральна директорка видавництва Vivat:
1. Власний книжковий ринок — це свого роду підґрунтя для розбудови креативної економіки країни. Це податки, які бізнес приносить державі, це нові робочі місця, це формування культурного середовища. Як і видавничий ринок, так і креативні індустрії в цілому формують та змінюють середовище, в якому люди хочуть жити, працювати, вчитися, де вони думають, відшуковують нові ідеї і творять. Власний розвинений видавничий ринок формує спільний контекст країни. Це можливість розповідати власні історії, відрефлексувати досвід.
2. Підтримка держави є дуже важливим моментом у розвитку книговидавничої сфери. З найбільш ефективних інструментів, на мою думку, безвідсоткові кредити, гранти на підтримку окремих видавничих проектів, прозора система держзакупівель та популяризація читання на всеукраїнському рівні, особливо серед дітей та підлітків. Ми вже готові показати світу, що в Україні є талановиті письменники і що їх книги варті уваги. Більше того — просування української книги на європейському ринку позитивним чином впливає на імідж країни. Книги Vivat, наприклад, перекладені на 22 мови в 23 країнах світу. Тобто наш продукт конкурентоспроможний.
3. Питання дистрибуції, я вважаю, може залишитись за самими видавцями. А от щодо сприянь розвитку оффлайн-книгарень, то тут доречно згадати кейс Франції. Там держава допомагає книжковим магазинам двома різними способами: безвідсоткові кредити (1,6 млн. євро в 2016 р.) на реструктуризацію або створення книгарні та гранти (1,8 млн. євро в 2016 р.).
4. Багато країн приділяють увагу таким ключовим питанням. По-перше, це популяризація читання серед дітей та підлітків. Наприклад, з 2003 року федеральні дотації Швеції спрямовуються на проект зі створення Інтернет-бібліотеки для дітей віком 6–17 років. Це робота з дітьми на тому майданичку, де їм зручно. Загалом уряд Швеції інвестував близько 60 млн шведських крон протягом останніх чотирьох років на ініціативи промоції читання серед дітей.
По-друге, це популяризація літератури країни та локальних авторів за кордоном. Загалом це відбувається шляхом надання грантів на переклади, створення інституцій, які займаються популяризацією культури і локальних авторів за кордоном.
По-третє, це нове життя бібліотек: виникає тенденція створення у бібліотеках makerspaces, креативних просторів, it-просторів та інших, аби полегшити новий навчальний досвід як для молодих людей, так і для дорослих. Це вже практикують в Фінляндії, в Китаї, в Швеції і не тільки. По-четверте — популяризація читання на рівні держави. Наприклад, в Польщі діє програма «Маленька книга — велика Людина» («Small Book – Big Person»), завдяки якій батьки новонародженого в пологовому відділенні отримують читацький набір, до якого входять ілюстрована книга дитячої поезії та брошура для батьків про важливість книги в житті дитини. Щомісяця такий набір отримую 30 тис. малюків у 360 пологових будинках Польщі.
Мар’яна Савка, головна редакторка Видавництва Старого Лева:
1. Розвинений книжковий ринок — це важливий культурний маркер країни. За тим, скільки надрукованих книжок припадає на душу населення, можна визначити, наскільки освіченим, культурним є народ. Що більше прочитаних книжок, а не переглянутих серіалів, то більше винаходів і досягнень, то менше можливостей у будь-яких політиків маніпулювати людьми. Розвинений книжковий ринок країни відкриває величезний потенціал культурної дипломатії у світі. За книжками стоять люди високого ідейного, інтелектуального, творчого рівня. Довгий час українська влада нехтувала представництвом на належному рівні національних стендів на великих книжкових виставках. Або їх не було взагалі, або вони були такі убогі, що краще б і не було. І тоді можна було легко змоделювати, якою собі у своїй уяві малюють іноземці Україну: убогою та маргінальною, країною без амбіцій і креативних ідей. Це дуже важко переживати, коли ти на українському ринку намагаєшся створювати європейської якості продукт, а тебе асоціюють з розкладкою різнокаліберних путівників по мальовничій Україні. Власний книжковий ринок — це ще й питання державної безпеки. Насправді для мене цілком очевидним є стратегічне значення розвиненого книжкового ринку для держави, яка не хоче втрачати своєї незалежності.
Сильний книжковий ринок — це ще й бізнес, поліграфічні та видавничі потужності, книжкові мережі, розвиток креативного класу: письменників, ілюстраторів, перекладачів; продаж прав. Сильний книжковий бізнес у нормальній державі — це досить потужна ланка економіки. У нас усе, на жаль, не як у нормальній державі. Жодна влада не мала ні стратегії розвитку книжкового ринку, ні поваги до його гравців.
2. Держава суттєво підтримає видавничий бізнес, коли підвищить платоспроможність громадян. За великим рахунком держава повинна підтримувати не видавців, а інституції: бібліотеки, медіатеки, культурні та освітні центри, університети. Держава мусить дбати про своє. Але все, що є в державній власності, на жаль, не витримує жодної критики. Бюджетні установи не мають достатнього фінансування ні для того, щоб забезпечити працівникам гідну зарплату, ні для того, щоб суттєво змінити рівень своїх фондів, устаткування, технологій. Постійна економія на культурі за 29 років незалежності дала очевидні результати деградації, збайдужіння, агресії. Нині держава має забезпечити свою ж інституцію — Український інститут книги — коштами для поповнення бібліотечних фондів новими книжками, для програми промоції читання, для програми перекладів українських авторів іноземними мовами й, головне, для гідної репрезентації українського книжкового ринку на найбільших міжнародних виставках. Мені прикро, що титанічна праця окремих людей, які крок за кроком, наполегливо намагаються налагодити культурну дипломатію, показати світові, що з нами можлива якісна комунікація, нам можна довіряти (скажімо, у співорганізації важливих міжнародних подій), часто розбивається об некомпетентність і невпинну ротацію функціонерів від культури, об політичну нестабільність. 3Щодо розбудови дистрибуції, то наразі я не бачу такої можливості. І не вірю в те, що держава створить власні книжкові мережі. Радянська система книготоргівлі розвалена раз і назавжди. Створити щось подібне немає сенсу. Було б актуально давати приватному книжковому бізнесу можливість пільгових кредитів на створення книгарень чи розвиток видавництв.
4. Нам варто враховувати досвід Польщі. Ми починали майже в однакових умовах. Але сьогодні український ринок усе ще на задвірках, а польський — конкурує з великими світовими гравцями. Головне, що польська влада зробила національний книжковий ринок важливим пунктом своєї культурної стратегії. Підтримала програму промоції дитячого читання, вклала чималі кошти в Польський інститут книжки, перекладацькі програми, створила культ польських письменників-класиків. Я думаю, це про почуття національної гідності.
