Олександра Коваль: «Упродовж багатьох років в Україні була повністю проігнорована тема читання»
03 / 03 / 2020

З осені 2018-го року Олександра Коваль, засновниця і багаторічна очільниця львівського Форуму видавців, стала директоркою Українського інституту книги – нового державного органу, який покликаний популяризувати читання в Україні, а українську літературу – за кордоном, а також фінансувати проєкти в книговидавничій справі. Інтерв'ю спеціально для Лівого Берега.

На початку року 2020-го, коли багато в Україні говориться про компетентність, обізнаність, освіченість, протистоянням фейкам і дезінформації, ми поговорили з пані Коваль про те, як у нас справи із читанням – вмінням, яке напряму пов'язане з тим, на що звикли нарікати в дискусіях. Окрім цього, обговорили програму з підтримки перекладів, навіщо Україні представляти себе на літературних ярмарках за кордоном, про перегляд закупівель книжок до бібліотек та складання канону гуманітарної літератури для перекладу українською.


Давайте почнемо з підсумків останніх шести років, які минули після Майдану. Ми востаннє з вами робили інтерв’ю в 2014 році. Що, на ваш погляд, змінилось за цей час, чи зсунувся дискурс довкола читання, літератури і книговидання?

Мені здається, що зміни дискурсу величезні. До 2014-го тема читання хвилювала дуже вузьке коло людей. А тепер, принаймні в моїй бульбашці, про це дискутують дуже інтенсивно. І просто розмовами цей інтерес не обмежується: з’являються нові маленькі проекти, люди намагаються щось робити на місцях, в своїх бібліотеках, у школах, в публічних просторах. Вони популяризують читання, і, найчастіше, їхні проекти скеровані на дітей, іноді на дітей і батьків, іноді на молодь і зовсім рідко – на людей старшого віку.

Що змінилося? Наприклад, люди з бізнесу також почали говорити про важливість читання. Очевидно, вони на своєму бізнесі відчули, якою небезпекою для них є некваліфікований, недовчений персонал.



Про який бізнес ми говоримо – про великий чи середній?

Наприклад, про Андрія Федоріва – у нього є блог, в якому він розповідає про книжки, бізнес-літературу зокрема, яка його вразила. Андрій сам дуже багато читає і розповідати про книжки є його внутрішньою потребою. Або ж, консультуючи багатьох власників чи топ-менеджерів він побачив, що проблеми компанії в недостатній компетентності персоналу, а своїм блогом тонко натякає: «Люди, читайте, бо прийде криза».


Таких розмов про книжки в медіа раніше не було?

Були поодинокі випадки, переважно, вони активізувалися під Форум видавців чи під інші книжкові події. Тепер їх більше, а пости в соцмережах бурхливо коментуються. Крім того, – і це чомусь не афішують – великі компанії відкривають у себе бібліотеки, закуповують книжки, купують своїм співробітникам електронні книжки і навіть стимулюють працівників, щоб вони читали і обговорювали прочитане. Це мене особливо надихає, бо я думала, що бізнес ще довго буде розкачуватись в цьому напрямку.

Після 2014 року з’явились проекти, які скеровані на східні області. Фонд Сергія Жадана, наприклад, уже два роки реалізує там проект для дітей «Читай-пиши». Діти читають книжки і пишуть на них рецензії. Все це дуже позитивно. Тим часом в Києві з’явилась чудова ініціатива групи підлітків – премія «Навиворіт». Це клубна премія – група дітей зібралася, читають книжки, стимулюють написання на них рецензій і обирають найкращу. Український інститут книги підтримує обидві нові ініціативи.

Дрібні кроки є, і є тенденція, що все це стане набагато масовішим, ніж було раніше. 


Ми знаємо, що в новому Мінкульті хочуть вимірювати ефективність ініціатив, які впроваджуються державою. Чи є якісь показники, на які спираєтесь ви в своїй роботі? На результати досліджень, які проводило Читомо, наприклад? Чи не варто поки що нічого вимірювати?

Дослідження Читомо і інші соціологічні дослідження, які проводять різні компанії в Україні, показують трохи різні результати. Дослідження читання є дуже тонкою матерією, і про це говорять дослідники в різних країнах: опитувані часом соромляться визнати, що вони не читають, намагаються це приховати. Для того, щоб отримати релевантні результати, дослідження мають бути дуже регулярними, відбуватися за однаковою методологією, щоб можна було порівнювати результати, вони мають охоплювати значно більшу кількість респондентів, ніж це потрібно для вивчення попиту на інші товари чи послуги. 

 

Один з результатів дослідження Читомо
Фото: Скріншот з chytomo.com
Один з результатів дослідження Читомо


Але це все дуже дорого коштує. Зараз таке дослідження базується на стандартній вибірці у дві тисячі осіб, в той час як досвід іноземних опитувань свідчить, що його треба було б проводити на вибірках по дві тисячі осіб в кожній області – щоб побачити регіональні відмінності і краще зрозуміти різницю між тим, як читають в містах і селах, як читають в кожній з областей. Тоді можна було б вибудувати систему заходів з тим, щоб на ситуацію вплинути. 

Добре, що такі дослідження почалися. Ми вже отримали згоду МКМС на те, що в цьому році будемо займатися ними теж. 


УІК буде займатись?

Так. Міністр запропонував, і це, по-моєму, хороша ідея, щоб ми насамперед дослідили, як справи із читанням позашкільної літератури у школі. В Україні проводяться дослідження про те, як розвиток навички читання впливає на засвоєння навчального матеріалу. Читання позашкільної літератури теж має вплив – і на успішність, і на розвиток, але цього поки що ще тут ніхто не досліджував. Ми цим займемось. 

Також ми своїми силами і дуже швидкими темпами провели з відкритих та напіввідкритих джерел дослідження обсягів книжкового ринку. Цей аналіз базувався на податкових звітах. Але тут є проблема: через специфіку звітності важко вичленити, скільки із зароблених коштів видавці заробили саме на реалізації власних книжок, а скільки на інших послугах.


Як би ви прокоментували результати такого дослідження, про що вони свідчать?

Результати мало відрізняються від наших експертних оцінок. Виявилось, що обсяг ринку – це приблизно 2,7 млрд гривень реалізованої продукції у 2018 році. Але це враховуючи державні закупівлі – шкільні підручники та книжки в бібліотеки. Це майже 900 млн, 40%, але лишається 1,6 млрд, які видавці отримали від продажу власних книжок на ринку. 

Наголошу, що це сума коштів, отриманих видавцями за відпускними цінами. Українські споживачі заплатили за книги приблизно вдвічі більше грошей, тому що в сумі, яку декларують видавці, не закладені надбавки книгарень, торгові націнки. Можна вважати, що вони становлять 100%. 

Тобто українці витратили на книги українських видавців у 2018 році понад 3,2 млрд гривень. Це означає, що на кожного мешканця України припадає приблизно 80 грн, а це приблизно півкнижки на людину на рік. 


З урахуванням результатів дослідження читання, за яким є люди, які взагалі не купують книжок, а хтось купує більше однієї. 

Книжки, за результатами опитування, купують не більше 12 мільйонів осіб, тобто на одного припадає десь по 3,3 книжки на рік. 


І це без підручників.

Без підручників, які закуповуються для шкіл централізовано, але з урахуванням навчальної літератури, яку батьки купують самі. 


То чи можна – з усіма питаннями до них – брати до уваги результати досліджень читання? Чи все ж таки вони про щось нам кажуть? Якщо так, то про що?

З одного дослідження важко зробити висновки. Треба мати хоча б два для порівняння – одне зараз, друге – за рік чи два.Тоді можна судити про динаміку, тенденції і так далі. Поки що ми маємо миттєве фото того, що відбувалося у 2018 році. До того ж, сама соціологія, без статистики, не дає повного уявлення про досліджуваний предмет.


Тобто до цієї паніки-істерики з приводу того, що 60% українців не читають книги, ви не приєднуєтесь?

Цей показник мені видається достовірним. Панікувати з цього приводу? Краще подумати, як це можна змінити. 


Про що, як ви думаєте, це свідчить?

Для мене це свідчить про те, що впродовж дуже багатьох років в Україні була повністю проігнорована тема читання, зв’язку читання з якісною освітою, а освіти з перспективами професійного і соціального розвитку. І, відповідно, зацікавленість у читанні зменшилась. 

До того ж, в останні роки відбувся бурхливий розвиток технологій і соціальних мереж, тож втрата інтересу до читання є загальносвітовою тенденцією. Є люди, навіть ті, які є соціально успішними, які стверджують, що читати вже не обов’язково, мовляв, достатньо відео.

Я, поки що, схильна вважати, що читання довгих текстів позитивно впливає на розвиток критичного мислення, здатності запам’ятовувати, аналізувати, приймати відповідальні рішення, а також і на розвиток креативності і комунікативних навичок – базових компетенцій ХХІ століття.

Добре було б проводити дослідження у фокусній групі читаючих дітей, і у контрольній групі дітей, які не читають, робити ці дослідження регулярно, щороку чи що два роки, і через 20-30-40-50 років дізнатися, як читання позначилося на їхній успішності в школі, в які університети вони вступили, як розвивалася їхня кар’єра і формувалися соціальні зв'язки, чи досягли вони успіху в загальноприйнятому і особистому розумінні. Можливо, зараз уже не треба доброї освіти, щоб стати успішним, а треба просто спіймати хвилю?

Зі свого досвіду знаю, що люди, які не читають, позбавляють себе радості й емоційності. Вони втрачають можливість якісно вербально спілкуватись з іншими людьми, не вміють аргументувати і відстоювати свою думку, систематизувати і розширювати свій світогляд. Це важливо. Це сприяє розвитку інтелектуального потенціалу кожного та людського капіталу країни. 


Ви казали, що інтерес до читання падає усюди. Чи спілкуєтесь ви з колегами на аналогічних посадах за кордоном, які спільні проблеми бачите і шляхи їх вирішення?

Це світова тенденція, але в різних країнах розуміють загрозу, тому там робляться шалені зусилля, щоб популяризувати читання, щоб не дати ситуації погіршитися.

Але поки що системного спілкування з колегами в інших країнах ми не маємо. Намагаємося дізнатися де і що робиться, зокрема, у Великій Британії, Німеччині, Франції, всіх скандинавських країнах, США, Австралії для того, щоб прививати дітям навички читання і обговорення книжок у школах. Найпоширенішою є практика, що діти просто приносять до школи свою книжку з дому або беруть в бібліотеці і по 20 хвилин на день спокійно її читають. Час від часу вчитель їх опитує стосовно прочитаного, вони дискутують, створюють книжкові клуби. Навіть тренери шкільних спортивних команд впливають на читання: не будеш читати, не будеш тренуватися.


Фото: Валентин Кузан


Все, про що ми зараз говоримо, дуже сильно пов’язано з Міністерством освіти. Чи є у вас комунікація там з цього приводу з МОН?

Наразі ця комунікація почалася, тому що освітяни шоковані результатами дослідження PISA, які показали досить низький рівень розуміння текстів нашими школярами. Але ця дискусія не стала такою масштабною, як у Польщі, чи у Росії, чи в інших країнах, які на першому тестуванні здобули гірші результати, ніж сподівалися. 


Що ви маєте на увазі? Якою вона мала б бути?

Дискусія мала б бути суспільною, до якої б долучились батьки, медіа, вчителі. А на позір здається, що десяток ЗМІ обмежилися однією публікацією з цього приводу Обговорення мали відбутися з батьками у кожній школі, якщо не у кожному класі. Пізніше ці обговорення мали б узагальнити і створити адекватну пропозицію щодо зростання показників навичок читання і розуміння школярами різного виду текстів. Вслід за цим необхідно вносити зміни до шкільних стандартів, програм і до підручників. Наскільки я орієнтуюся, у шкільні підручники, які будуть видані у 2020 році, і за якими будуть вчитися ще п’ять років, необхідні зміни не вносяться. Буду рада помилитися і дізнатися, що вповноважені інститути у сфері МОН займаються цим питанням. Але залишаюся при своїй думці: про проблему недостатньої читацької компетенції українських школярів слід буквально кричати. 

 


Про що це свідчить?

Про те, що є недоліки в шкільній програмі, в аналізі компетентностей учнів і в налаштуванні дітей на подальші результати в їхньому житті. Діти не розуміють, що зі школи мають вийти з певним комплексом навичок, серед яких навичка читання є базовою, а дорослі їх цьому не вчать.

Коли я говорю про читання, маю на увазі всі стадії – здатність прочитання довгого тексту, його розуміння, вміння виділити найважливіше, переказати, адаптувати отриману інформацію під свої потреби, а далі або присвоїти його як прийнятний для подальшого світогляду, або ж відкинути. 

У молодшій школі робиться акцент тільки на читанні тексту, а в середній – трохи на розумінні. Під «читанням» переважно розуміють лише літературу. Але з читанням пов’язане засвоєння всіх предметів, і математики, і природничих наук, і гуманітарних. Читання статистичних досліджень і розуміння взаємозв'язку різних показників, тенденцій – це теж воно. Статистичними дослідженнями, графіками, таблицями можна дуже успішно маніпулювати, як і цитуванням, вирваним з контексту.


То є комунікація між МОН і культурними інституціями, зокрема Українським інститутом книги?

Міністерство культури, молоді і спорту має підписати меморандум про співпрацю з Міністерством освіти і науки, і, власне, дослідження читання і впливу читання позашкільної літератури ми маємо провести разом, а потім разом подивитися, що і як можна змінювати в шкільній програмі, а також чим Інститут може бути корисним українській школі. 

Я зустрічалась з директором новоствореного державного Українського інституту розвитку освіти при МОН Вадимом Карандієм, і ми досягли попереднього розуміння, що в нас багато спільної роботи. У всякому разі, і УІК, і УІРО готові до співпраці. Сподіваюся, що з іншими освітніми інститутами ми також швидко домовимося про співпрацю і розпочнемо її ще до закінчення цього навчального року.


Що змінилось за цей рік з хвостиком, що ви очолюєте УІК? Ви приходили з одними пріоритетами, чи вони змінились наразі?

Я очолила УІК у жовтні 2018 року і до кінця року встигла лище запустити Програму поповнення фондів публічних бібліотек. У 2019-му переді мною стояло завдання запустити програми, які виписані в Статуті УІК. Їх кілька: 1) популяризація української літератури і читання в Україні і в світі, насамперед, підтримка українських книжкових ярмарків і фестивалів, участь з національним стендом на найважливіших книжкових ярмарках у світі; 2) програма підтримки перекладів української літератури в інших країнах; 3) Українська цифрова бібліотека; 4) програма «Українська книга», а також 5) розвиток програми поповнення фондів публічних бібліотек.

Обкладинка презентації звіту УІК за 2019 рік

Фото: УІК
Обкладинка презентації звіту УІК за 2019 рік


Вдалося зробити за цей час і багато, і мало. Це відображено у нашому річному звіті, який ми саме презентували. 2019-й був роком інтенсивної роботи і розчарувань з приводу того, що бюрократична машина рухається значно повільніше, ніж я очікувала. Не вдалося запустити ні Програму підтримки перекладів, ні Українську книгу, ні УЦБ, просто тому, що нам надто пізно затвердили нормативні документи. Зате в нас дуже успішно відбулися закупівлі для бібліотек, всеукраїнські заходи і участь з національними стендами на дев’яти важливих книжкових ярмарках. Щодо індикаторів, то ефективність ми міряли, як і заведено в галузі культури, кількістю проведених заходів, залучених людей, охоплення і так далі. Вимірювати глибше і точніше ми маємо ще навчитись. 

Зокрема, у 2020 році заплановане проведення кількох досліджень: чому ми не читаємо? Що читають школярі і як впливає читання позашкільної літератури на успішність? Читання в контексті медіаспоживання, а також поглиблене дослідження обсягів українського книжкового ринку.

Володимир Бородянський очікує, що в результатом діяльності Українського інституту книги має стати зростання кількості читачів на мільйон осіб. Завдання амбітне, і, якщо ми всі будемо впертими і послідовними, як той равлик, що повзе на вершину Фудзі, то за кілька років ми його досягнемо. Але точно не в цьому році.

Наш міністр схвалив роботу УІК на міжнародному напрямку, тому ми запустимо Програму підтримки перекладів і продовжимо організовувати стенди на міжнародних книжкових ярмарках, хоча тепер їх буде не дев’ять, а шість: у Вільнюсі (вже відбулася), у Лондоні, Парижі, Болоньї, Варшаві і Франкфурті. Хоча в теперішній ситуації епідемії коронавірусу деякі з них можуть бути скасовані (ярмарок в Парижі вже скасовано – прим.ред.). 

Одна із важливих задач наразі – з’ясувати, як у бібліотеках читають книжки, які ми для них закуповуємо. В 2018-му році їх закупили на 114 млн грн, в 2019 – на 86 млн. Чи хтось взагалі цікавиться цими книжки? Як читачі про них дізнаються? Чи в бібліотеку прийшли нові читачі, чи повернулися старі після надходження новинок?


А чому не можна це з’ясувати після двох років закупівель?

Тому що система збору даних з бібліотек налаштована дещо інакше. Облік і видача книжок не комп’ютеризовані – все робиться вручну. Ймовірність помилки і перекручування даних є дуже високою. 

Звичайно, назріла потреба у реформуванні бібліотечної системи – і адміністративна реформа цей процес прискорює. Тому що всі бібліотеки, окрім шести національних, повністю переходять під місцеве самоврядування. 

ОТГ, гіпотетично, може закривати бібліотеки. Але недавно виник скандал із закриттям кількох бібліотек в Херсоні, і міністр виступив з дуже різкою заявою, що закриття бібліотек має узгоджуватись з МКМС. Це передбачено законодавством. 

Але закриття частини бібліотек неминуче. В нас їх явно забагато, набагато більше, ніж у будь-якій розвиненій країні, тому треба дуже добре думати про їх оптимізацію, враховуючи те, що сьогодні бібліотека не може залишатись простим сховищем книжок. У сучасному світі бібліотека – насамперед, місце для дискусії, і місце для створення спільнот і об’єднання громади.


Я пам’ятаю, в міністерства тоді ще просто культури була ідея сформувати такий собі «культурний кошик», щоб убезпечитись від можливого закриття музичних шкіл, бібліотек і так далі в рамках децентралізації. Ця ідея прижилася?

Так, ця ідея «живєє всєх живих». Вона про те, що держава все одно має втрутитись. Тут так само, як із питанням про освіту і виховання дітей: мовляв, вся відповідальність має бути покладена на батьків, а система освіти від цього процесу самоусувається. Я не можу з цим погодитись. Тому що батьки є різні, а держава повинна бути зацікавлена в тому, що мати громадян із сформованими культурними і освітніми компетенціями. Те саме стосується регуляторного впливу на місцеве самоврядування. А раптом очільникові ОТГ спаде на думку, що достатньо обмежитися лише утриманням школи, а бібліотека не потрібна, і культурні потреби цілком задовольняє телевізор?

Тому саме від держави слід очікувати якихось нормативних документів і заходів для того, щоб стимулювати органи місцевого самоврядування, напряму встановлювати для них якісь норми чи заборони. Я воліла б, щоб МКМС було радикальнішим щодо забезпечення культурних потреб і культурних практик мешканців України, де б вони не жили.


На вашу думку, сьогоднішня держава Україна зацікавлена в тому, щоб громадяни мали критичне мислення і були, як ви кажете, повноцінними інтелектуально?

Держава, яка не декларує – прямо чи непрямо, – що вона є чи має намір бути тоталітарною, мусить бути в цьому зацікавлена. І я думаю, що українська влада ближчим часом вектору в напрямку тоталітаризму не демонструватиме.


Ви зустрічались з кимось ще з нової влади, крім міністра культури? З кимось з Офісу президента абощо? Хто ще цікавиться реформами в культурі, окрім профільного міністерства?

На щастя, керівницею департаменту гуманітарної політики в Офісі президента є дуже світла людина і прекрасна професіоналка – Вероніка Селега. Вона має гарний досвід і дуже правильне уявлення про те, як має функціонувати гуманітарна галузь, в тому числі, бібліотечна система. Ще до призначення на посаду вона створила робочу групу, де обговорюється питання бібліотечної реформи, до якої я також належу. 


Давайте повернемось до закупівель в бібліотеки. Ви будете переглядати принцип цього проекту?

Раніше ми просто купували книжки у видавців, відправляли їх в обласні бібліотеки, а вже ті розподіляли їх так, як вважали за потрібне. До цього розподілу теж було багато питань. 

Цього року ми оголосимо приймання заявок від бібліотек, які готові працювати по новому. В результаті, закуплені книжки отримають бібліотеки, які готові вести облік книжок, проводити заходи для популяризації читання, залучати нових читачів і показувати результати. Бібліотекарі обиратимуть книжки нарівні з експертами. Сподіваюся, нам вдасться обрати приблизно 500 бібліотек, в які можна буде спрямувати десь по 200-300 новинок. 


По 200-300 назв?

Так, нових книжок для дітей і підлітків. 

Це буде велика пригода для всіх, але я чомусь вірю в успіх. Нам би дуже хотілося почати процес запровадження цифрового обліку в бібліотеках. Для цього треба створити платформу «Єдиний бібліотечний каталог» і запровадити «Єдиний читацький квиток». Це дорого, і роботи не на один рік – потрібне погодження Міністерства цифрової трансформації, а з ним співпраця дається непросто.


Чому?

Це нове міністерство, а отже – ще один етап погодження усіх документів, які стосуються всього, де є ІТ складова. Зокрема, торік ми розробили концепцію Української цифрової бібліотеки, яка сподобалася і видавцям, і фокусній групі читачів. Ми навіть створили мобільний застосунок, який зараз працює в тестовому режимі з дуже малою кількістю назв, але працює! 

Коли ми прийшли в Мінцифру на погодження, уявляючи що це стосується лише технологій чи захисту персональних даних, то почули, що там не вважають за доцільне, щоб держава сплачувала видавцям за безкоштовний доступ читачів до електронних книжок, максимум, це оплатити 50 тисяч акаунтів для малозабезпечених. 


Про яку суму йдеться?

Ми розробили модель, в якій з державного бюджету видавець отримував би по 5 грн за кожне прочитання. Власне кажучи, ми вважали, що УЦБ у перші 2-3 роки свого існування буде радше засобом популяризації читання, інструментом для вільного доступу до українських книжок тих, хто цього позбавлений: людей з інвалідністю, мешканцв малих сіл і містечок, мешканців прифронтових і окупованих територій, заробітчан поза Україною. 

Якщо проект виявився б вдалим, якщо пропозиція книжок на УЦБ була б достатньо широкою і привабливою – читачів неминуче стало б більше. На розробку і платформи потрібно приблизно 7,5 млн грн, на її щорічну підтримку і виплату компенсацій – близько 15-25 млн грн. Якщо популярність УЦБ зростатиме лавиноподібно, тоді слід буде ввести оплату за прочитання або ж абонентську плату (до речі, від неї в світі поступово відмовляються), щоб зменшити навантаження на бюджет. Але я хочу наголосити, що в українському законодавстві поки що передбачене безкоштовне надання бібліотечних послуг (за деякими винятками) і якщо можна безкоштовно користуватися стаціонарними бібліотеками, то ж і УЦБ має бути безкоштовною.

З Мінцифрою сума не обговорювалась, а нашу пропозицію не погодили. Керівництво МКМС має власне бачення цього проекту, про яке я щойно дізналася і якого поки що не обговорювали, тому наразі Українська цифрова бібліотека заморожена. 

Натомість, програма підтримки перекладів української літератури іноземними мовами, якщо все складеться дуже добре, має всі шанси бути легалізованою вже до кінця квітня (процес триває понад рік!). На неї виділено 5 мільйонів гривень – за цю суму можна підтримати видання до 40 книжок, оплативши іноземним видавцям вартість перекладу і ліцензії, яку вони мають сплатити українським правовласникам. Але подивимося, яким буде запит від іноземних видавців і чи будуть вони готові вкластися в дуже короткий часовий проміжок (орієнтовно 6 місяців у 2020 році), щоб перекласти і видати книжки.


До кінця року треба буде ці гроші витратити?

І прозвітувати, так.


За вашою оцінкою, чи є запит на таку програму від іноземних видавців?

Так, дуже активний.


Кого хочуть видавати?

Деякі мають свої уподобання, деякі розглядають нові пропозиції з нашого каталогу. Звичайно, ми всі розуміємо, що добре розкручених авторів легче продати. В Андрія Куркова немає проблем з видавцями – він виданий уже в сорока країнах світу. 

Це ризикований процес, і в ньому все консервативно: якщо хтось видав дебютну книжку автора, і вона не виявилася повним провалом на цьому ринку, то, найімовірніше, видадуть і наступну. А буває, що успішна в своїй країні книжка зовсім незрозуміла для іноземної аудиторії або навпаки. Я знаю бодай декілька книжок, які зовсім не прозвучали в Україні, але здобули визнання в перекладах.

Тут важливо почати, а далі воно вже якось покотиться. Я взагалі в своїй роботі часто керуюсь цим принципом – іноді не треба дуже довго думати над тим, як і що буде, чи будуть результати, яких ми очікуємо. Ніколи в житті не буває так, як ми сподіваємось. З перекладами – повна лотерея, в якій лише через пару років можна буде знайти якусь систему і тоді частіше вигравати. А поки що потрібно зробити перший крок.


Як ви оцінюєте роботу українського стенду на Франкфуртському ярмарку? Чи Україна стала більш помітною на цій величезній події?

Інтерес до нас дуже зростає. Франкфуртський ярмарок – це таке велике село, де ти будуєш свою хатинку. Спочатку на неї ніхто не звертає увагу, тільки збоку заглядають, а потім бачать, що ти наступного року знову є, і через рік знову, і от, ти вже обростаєш сусідами і друзями. А де починається якась комунікація, приватні стосунки, там починається і розвивається бізнес. 

Загалом, треба брати участь в усіх ярмарках, щодо яких визначені пріоритети. В цьому році це Вільнюс (вже відбувся), Лондон, Париж, Болонья, Варшава і Франкфурт. На жаль, скасований ярмарок в Парижі, і перенесений з можливим скасуванням дитячий ярмарок у Болоньї, а Варшавський відбувається в ті ж дати, що й Книжковий Арсенал. Слід сказати, що в цьому переліку, очевидно, дуже бракує ярмарків, на яких можна представити Україну на великих мовних ринках: іспанському, турецькому, арабському, китайському, португальському. Інтерес до української літератури є скрізь, державі треба лише його підтримувати і розвивати. 


Тобто впливає не певний подієвий злам, а регулярність?

Абсолютно. Політичні події, звісно, мають свій вплив, але для більшості видавців політичні фактори – це просто інструмент для збільшення зацікавлення читачів цих книжок. Видавці думають про прибуток. Дуже мало хто насамперед дбає лише про розвиток культури, а не про те, як заробити на цій справі. Це треба брати до уваги і діяти прагматично: є інтерес до нас через певні політичні обставини – використовуємо це.

Фото: Віктор Круглов


В одному з інтерв’ю ви говорили, що Інститут книги хоче підтримати дебютантів. Розкажіть про це, будь ласка.

Кількість назв книжок українських авторів, які видаються в Україні, – надто мала для такої великої країни. Нових текстів має бути в кілька разів більше.

Звичайно, не всі дебютанти перетворюються на стабільних авторів. Дехто видає одну книжку і потім не може писати другу, бо перша не продається і видавці не хочуть його далі брати. А написання книжки є довгим процесом, на якому треба зосередитися. Ми подумали, що можна створити стипендії, за рахунок яких автор міг би на кілька місяців, півроку або рік прожити, поки пише книжку. Це б дозволило йому зосередитися саме на письмі. 

Молоді автори, чиї синопсиси будуть обрані на пітчингу, зможуть півроку або рік завершити свій задум під наглядом досвідченого ментора –письменника, літературного критика чи редактора. В результаті є шанс отримати якусь кількість книжок, які потенційно можуть стати бестселерами, або ж дадуть цим молодим людям впевненість у тому, як їм рухатись далі. 


Є якісь сектори ринку, де не вистачає українських книжок?

У всіх секторах не вистачає – ні українських, ні перекладних книжок. Як на таку велику країну, книжок видається замало.

Володимир Бородянський запропонував ідею проекту з перекладу українською світової інтелектуальної літератури – насамперед гуманітарної класики. Буде створений список ТОП 1000 книжок гуманітарного канону, на якому сформувалися європейські інтелектуали, на якому базується їхній світогляд. Переклади українською необхідні, щоб наші інтелектуальні і ширші кола сприймали цю класику не через російську мову.


Це дуже цікаво, з огляду на те, що зараз у світі канон переглядається, тому що оцей прийнятий канон літературний і інтелектуальний – дуже імперський. Але це проект не на один рік, в будь-якому випадку.

Так, але ми всі затиснуті в межах бюджетного року. Перша половина року йде на розробку, оновлення і затвердження нормативної бази. Тож на реалізацію проекту лишається 5-7 місяців. Тому такі великі амбітні проекти дуже складні для реалізації. Але їх все одно треба планувати і робити. Допоможе перехід на трирічне планування з трирічними бюджетами, який декларує уряд.

В будь-якому разі, мріяти варто про справи і результати, які здаються великим і недосяжними. І як тільки ти зрозумієш свою мету і зробиш перший крок, ця мета виявляється вже на один крок ближчою.

Дарія Бадьйор  Дарія Бадьйор, Редакторка відділу "Культура"