Чому вона не збирає домашню бібліотеку, на яку книжку витратила майже місячну зарплатню та хто заклав перший камінь у BookForumLviv в ефірі Радіо Культура розповіла президент Форуму видавців, громадська діячка, директорка Українського інституту книги Олександра Коваль.
– В Україні Ви – одна із тих, хто вміє видавати, продавати, популяризувати книжки? Ви читаєте та пропагуєте читання. А що для вас книжка?
– Насамперед розвінчую міфи: я ніколи не продавала книжки, хіба в ті моменти, коли їх видавала. Тому що кожен видавець має продавати книжки, а з видавничою діяльністю я покінчила на початку 2000-х, щоб зайнятися виключно Форумом. Другий міф – це те, що я маю ще якийсь стосунок до Форуму видавців. На превеликий жаль, але це нормально, коли я стала директоркою Українського інституту книги, тобто зайняла посаду в державній установі, я відмовилась від всіх своїх попередніх посад.
Що означає для мене книга? Книги – це все моє життя. Моя бабця колись казала, коли я була маленька і лінувалась робити хатню роботу, а тільки читала: "Найкращою для тебе була би робота читати книжки". І справді, я вважаю, що це найкраща робота і як тільки мені трапилася така нагода, я на неї переключилась. Я страшенно з цього щаслива, бо в мене немає поділу на роботу і не роботу. Мати цікаву роботу – це гарантія отримання щастя і задоволення.
– А були в дитинстві улюблені книжки?
– Звичайно, в кожен період життя в мене були улюблені книжки. Я навчилася читати дуже рано: мені було десь чотири роки, точно ніхто не знає, бо мене читати не вчили, це сталось якось спонтанно. Що я любила і люблю далі? "Вінні-Пуха", "Мумі-тролів", скандинавські казки. Але я дуже рано від дитячого асортименту перейшла до дорослішого.
– Знаю, що Ви, одного разу купуючи книжку, потратили практично усю місячну зарплатню?
– Це було в час тотального дефіциту Радянського Союзу, тоді люди ганялися за всім модним і недоступним. Для мене такою книжкою виявилася "Майстер і Маргарита" Булгакова, яка коштувала 80 рублів, а моя зарплата була 120.
– У вас як президента Форуму видавців, за логікою, мала би бути дуже велика бібліотека, але я знаю, що Ви не збираєте домашню бібліотеку. Чому?
– В мене був просто шал збирання бібліотеки, власне, з дитячих років. Свої перші кишенькові гроші, які я отримала на пиріжок в школі, витратила на книжку. Проте згодом я зрозуміла, що тримаю книжки ув’язненими, бо чому вони так страждають, що їх читаю тільки я? І я почала їх роздавати.
– Як ви потрапили у видавничу сферу?
– На роботі в Лісотехнічному інституті було багато вільного часу. Якось у нас з’явився новий працівник, помішаний на дирижаблях, який нас усіх теж цим "запалив". Ми почали займатися цими аеростатами та створили один з перших в Радянському Союзі кооперативів, шили аеростати та піднімали їх в повітря. Я там займалася рекламою, а ви розумієте, що від реклами до видавничої справи – один крок. І я його зробила: перейшла на нову роботу в створений Радянський фонд культури, де ми почали видавати брошури, які тоді могли видаватися націоналістичними.
– Це стало поштовхом до створення Львівського Форуму видавців?
– Тоді я заснувала видавничу спілку "Просвіта" і все йшло дуже добре аж до кризи 1992-1993 років, поки раптом в один день книжки перестали купувати. І тоді треба було щось думати, власне, тоді ми й задумали форум саме видавців. Це не планувалось як книжковий ярмарок, тільки як нарада, конференція. Нас підтримав фонд "Відродження" і якби не вони, можливо, і Форуму би не було і українське книговидання було б геть інакше.
– Уже рік ви очолюєте Український інститут книги. За цей час вам вдалося реалізувати хоча б програму-мінімум, з якою ви приходили на цю посаду?
– З тим, з чим я виступала на конкурсі, – ні, тому що я не уявляла, наскільки складними є всі процедури в державній установі. Погодження будь-чого займає 3-6 місяців, тому фактично мені з колективом вдалося погодити так званий порядок використання коштів, який дає нам можливість, крім програми закупівель та організації міжнародних заходів, ще приступити до втілення програми Українська цифрова бібліотека та підтримки перекладів.